Про сповідь і Причастя у період послаблення карантину

Дорогі браття і сестри! З того часу, як навесні цього року розпочався карантин, ми закликали вірян утриматися від частого відвідування таїнства сповіді. Від того часу і дотепер ми намагаємося застосувати підхід, який є практикою православних церков грецької традиції, а в наших умовах це є ще й наближенням до практики давньої Церкви.

Священники у нашому соборі приймають сповідь:

  • субота: 8:00-9:00, 17:00-19:00;
  • понеділок-п’ятниця після вечірні (початок о 17:00);
  • вівторок- п’ятниця: 10:00-16:30.

По неділях і на великі свята вранці сповідь не проводиться!

До Святого Причастя запрошуються усі православні християни, які мають намір причаститися, усвідомлюють велич таїнства, не є відлученими від Церкви, були відносно нещодавно на сповіді та не скоїли після того тяжкого гріха. Ті, хто не був на сповіді рік чи більше або скоїв тяжкий гріх, мають спочатку обов’язково сповідатися, і вже потім причащатися. Повсякденні, не смертні гріхи не є перешкодою для прийняття Святих Таїн; заради їх прощення треба каятися у своєму серці, усіх прощати, попросити прощення у тих, перед ким завинив, та виправляти життя.

Причащатися радимо частіше, а сповідатися – по мірі потреби.

Пояснення такої практики наводимо нижче, у вижимках зі статті протоієрея Андрія Дудченка, яка готується до друку у найближчому випуску “Трудів Київської Духовної Академії”.

Сповідь в історії давньої Церкви завжди була подією екстраординарною, розумілася як возз’єднання з Церквою тих, хто скоїв тяжкий гріх, який унеможливлює членство в Церкві. Поточні ж, або так звані «повсякденні» гріхи традиційно не вважалися за такі, що потребують сакраментального сповідання перед кожним причащанням Святих Таїн.

У перші століття після прийняття християнства у Київській Русі побутував звичай щонедільного причащання без попередньої сповіді. Втім, уже до ХІІІ ст. з’явилася практика рідкого причащання та обов’язкової сповіді кожного разу перед прийняттям Святих Таїн. З того часу віряни на Русі-Україні причащалися зазвичай упродовж кожного багатоденного посту: спочатку тричі на рік (Великим постом, Петрівкою і Пилипівкою), а від XIV ст., після того як виникла і набула поширення практика Успенського посту, — чотири рази на рік.

Після 1686 р., коли Київська Митрополія була фактично анексована Московською Церквою, та пізніше, у так званий Синодальний період історії Російської Церкви, віряни стали причащатися ще рідше, переважно лишень раз на рік, після обов’язкової сповіді. Але поступово, під впливом таких проповідників як святі Феофан Затворник, Тихон Задонський, Інокентій (Веніамінов) та Іоан Кронштадтський окремі християни стали причащатися частіше, а відповідно й сповідатися перед кожним причащанням. У Грецькій Церкві повернення до нормальної практики регулярного, принаймні щонедільного причащання пов’язане з іменем преподобного Никодима Святогорця (ІІ половина XVIII ст.).

За радянських часів, коли церков було мало, і для багатьох вірян участь у богослужінні щонеділі була неможливою, дотримувалися практики обов’язкової сповіді перед кожним причащанням. Після 1988 р., коли Церква у Радянському союзі отримала більше свободи, та особливо після розпаду СРСР і отримання Україною незалежності поступово під впливом ідей літургійного відродження православні віряни на пост-радянському просторі стали причащатися частіше, але кожного разу перед тим мали бути на сповіді. Часта сповідь у практиці нашої церкви є абсолютно новим явищем, яке фактично призводило до профанації таїнства Покаяння. Адже християнин, який живе нормальним церковним життям, не може кожного разу знову і знову возз’єднуватися з Церквою через сповідь, якщо він не відходив від Церкви.

На підставі слів апостола Іоана Богослова з його Першого Соборного послання розрізняють два ступені гріхів: «Коли хто бачить свого брата, який грішить гріхом не на смерть, то нехай молиться [за нього], і Бог дасть йому життя, тобто тому, хто грішить гріхом не на смерть. Є гріх на смерть: не про цей кажу, щоб він молився» (1Ін 5:16). Тому з часів давньої Церкви християни розрізняли: 1) тяжкі, або «смертні», гріхи, під якими розумілися такі, які унеможливлюють членство в Церкві, тобто приналежність до громади вірних християн (передусім — убивство, перелюб та різні блудні гріхи, ідолослужіння та відступництво від християнства, крадіжки і розбій); та 2) гріхи «не на смерть», або повсякденні провини, від котрих ніхто з охрещених та відроджених Святим Духом християн не є позбавлений. У ранній період церковної історії після тривалих дискусій щодо можливості цієї практики дозволялося одне покаяння після Хрещення — покаяння саме у разі здійснення тяжкого гріха. Тоді як не смертні гріхи не вважалися за такі, які відлучають людину від Церкви. Таке розуміння тривало багато століть. У XIV ст. святий Микола Кавасила писав: «…є гріх і не на смерть, за словами блаженного [апостола] Іоана. Тому посвяченим у таїнства, якщо вони не чинили таких гріхів, які відгороджують від Христа і спричинюють смерть, ніщо не заважає причаститися таїнств, бути учасниками освячення і на ділі, і за ім’ям, тому що вони ще живі члени і пов’язані з Головою».

Але ж у який спосіб тоді, відповідно до віри Церкви, прощалися гріхи звичайних християн, а не великих грішників? Свідчення літургійної практики нашої Церкви, яка з давніх часів запровадила покаянні молитви до щоденного кола богослужінь, є достатнім свіченням для того, щоби обґрунтовано стверджувати: християни упродовж століть розуміли, що повсякденні провини прощаються після щирого молитовного прохання про їхнє прощення і не потребують того, щоби кожного разу шукати сакраментальний спосіб для їхнього відпущення. Тому ми наголошуємо, що таїнство Покаяння у форматі сакраментальної сповіді має знову стати подією особливою, винятковою, тоді як причащатися віряни покликані за кожною Божественною літургією, у якій вони беруть участь.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *