Протодиякон Іван Гичун

ГичунПротодиякон Іван Анатолійович Гичун народився 10 вересня 1985 року в м.Корець Рівненської області в сім’ї службовців.

День ангела: 11 вересня.

Батьки: Гичун Анатолій Володимирович і Гичун Тетяна Федорівна.

В 2003 році відмінно закінчив загальноосвітню школу №1 м. Корця та школу мистецтв по класах «вокал» і «фортепіано» (Корець).

2003 року вступив до Київської духовної семінарії, яку закінчив в 2007 році по першому розряду. В тому ж році був зарахований до Київської духовної академії.

Під час навчання в КДАіС в період 2003-2004 рр. ніс послух співця хору Академічного храму Різдва Пресвятої Богородиці;

2004 — 2007 рр. – ніс послух іподиякона при Блаженнійшому Митрополиті Київському і всієї України Володимирі;

2007-2010 рр. – регент хору Свято-Іллінського храму м.Києва.

21 листопада 2010 р. – висвячений в сан диякона Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром в Спасо-Преображенському соборі м.Києва.

8 грудня 2010 р. – благословінням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира призначений штатним дияконом ставропігійного Спасо-Преображенського собору.

14 жовтня 2011 р. – у день свята Покрови Пресвятої Богородиці Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром удостоєний права носіння подвійного ораря.

7 квітня 2012 р. – з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, архієпископом Переяслав-Хмельницьким і Вишневським Олександром возведений в сан протодиякона.

8 квітня 2012 р. – з нагоди світлого дня Пасхи Христової Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром вдостоєний права носіння камилавки.

Одружений з Ольгою Василівною Гичун.

Дочка – Аріадна. Син – Назар.

Електронна пошта: ivan-kda@i.ua

 

– Народився я у невеличкому містечку Корець, що на Рівненщині. Батько мій працює машиністом на залізниці, а мама вчителем по класу скрипки в школі мистецтв. Ще будучи школярем, паралельно з навчанням в загальноосвітній школі я навчався грі на фортепіано й вокалу в місцевій школі мистецтв. Окрім того, я змалку ходив до недільної школи та дитячого хору при Корецькому монастирі. Особлива подяка моїм настаставникам і учителям протоієрею Іосифу, мон. Михаїлі і Кандіровському Йосипу Степановичу. В недільній школі я приймав участь в підготовці різдвяних концертів для всіх богомольців і в першу чергу для Блаженнішого Митрополита Володимира. Спочатку тільки співав у хорі, а згодом грав на фортепіано та грав різні ролі в театральних постановках, які всі ми називали «сценками». Після закінчення середньої школи навчався в Київській духовній семінарії і академії, ніс ряд послухів – співав в академічному хорі, іподияконствував при нашому Блаженнішому митрополиті Володимирі й був регентом чоловічого хору Свято-Іллінського храма м.Києва. По закінченню навчання в духовних школах одружився, був висвячений на диякона й несу служіння в Спасо-Преображенському соборі м.Києва. Маю прекрасних дружину й донечку, без яких вже не уявляю свого життя.

– Чи не виникало у вас бажання обрати якусь музичну професію, адже ви розповідаєте, що майже весь позакласний час проводили в школі мистецтв? Чому обрали саме церковний шлях?

– Дійсно, всі обставини мого життя сприяли тому (мама й сестра – педагоги-скрипалі ), щоб я став музикантом, наприклад піаністом. Я дуже люблю музику. Можливо, навіть занадто. І тому були випадки, коли я всерйоз задумувався, куди мені піти навчатись після закінчення навчання в середній школі: йти до семінарії чи до музичного училища, бо було кілька хороших пропозицій. Проте в моєму житті були й такі обставини, які врешті-решт привели мене у священний сан. Родичів у священному сані не маю і думаю, що була на те саме воля Божа. Бо я зустрів потрібних людей, прочитав відповідну літературу… Я вдячний насамперед моїй бабусі, яка ще маленьким мене приводила до церкви, приводила на уроки в недільну школу (в 6 років, за рік до школи), вдячний також і мамі, яка читала мені вдома біблійну історію. Я слухав і запам’ятовував. Вдячний мамі й зате, що привела мене в музичну школу, адже необхідні знання й навички тепер дуже допомагають. В тому числі у дияконському служінні. Я не жалкую, що обрав цей шлях, і бажаю кожному знайти свій. Не треба нехтувати своїми талантами. Їх треба «пускати в хід», навіть якщо це буде з якихось причин ваше хобі, а не професія.

– А чи маєте ви якесь хобі?

– Так, маю. І не одне. Насамперед спів. Я являюсь співаком Молодіжного хору Києво-Печерської лаври, а також у мене кілька друзів, з якими ми можемо невеликим чоловічим складом співати духовні піснеспіви та українські народні пісні. А ще я з дитинства колекціоную кишенькові календарики.

– Хто для вас є прикладом у житті, кого вважаєте взірцем для наслідування?

– Думаю, кожна людина, яку ми зустріли в житті, котра має такі якості, які нам подобаються, або навіть захоплюють, стає для нас можливістю стати кращими, ніж ми є. Можливістю реалізувати себе на користь не лишень себе, а й інших. Крім того, саме з нас й може взяти приклад хтось інший. Може вийти ніби ланцюгова реакція, в якій кожен може стати необхідною й дуже цінною ланкою для спільного блага. Саме ці люди можуть, самі того, можливо, не усвідомлюючи, навчити нас жити по-іншому, жити якісно. Таких людей ми зустрічаємо все життя. Це може бути незнайомий чоловік в метро, який вступився місцем вагітній, це може бути твій друг, який регулярно займається фізкультурою, це може бути хто завгодно. Досконалих людей немає, але є такі, з яких брати приклад конче необхідно. А тому тільки від нас залежить, чи зможемо ми прийняти таке «Боже завітання».

– Що хочете побажати нашим парафіянам?

– Найперше хочу побажати любити Бога і найближчих наших співвітчизників, поряд з якими живемо й трудимось, любити дієво. Хотілося, щоб кожен з нас навчився, як говорив один з сучасних богословів, правильно розставляти пріоритети у житті, виявляти більш чи менш цінні його грані. Особисто знаю таких людей, які спочатку – професор, потім хороший мисливець, зразковий сім’янин, українець, а вже потім православний християнин. Це все призводить до неправильного способу життя в усіх його проявах. Життя наше цінне не тільки тому, що воно життя, а й за те насамперед, чим ми його наповнюємо, на що витрачаємо свій час. Ну, а для цього бажаю усім нам тої духовної якості, про яку деякі святі отці говорили як про основну й найпершу – розсудливості.

 

Протодиякон Іван Гичун: Один коментар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *