Процес у дії: митрополит Олександр і прот. Андрій Дудченко про об’єднавчий Собор і нашу парафію

На запрошення Відкритого православного університету філософи, релігієзнавці, священнослужителі та громадські діячі взяли участь у роботі круглого столу «Об’єднавчий собор: післямова», що відбувся у Митрополичому домі Софії Київської минулого тижня. Від нашого собору у форумі брали участь митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр і клірик храму протоієрей Андрій Дудченко. Публікуємо основні тези виступів.

Митрополит Олександр (Драбинко):

Розпочну з того, що відбулося сьогодні у Верховній Раді. Сталося те, на що очікували давно: речі починають називатися своїми іменами. На сьогоднішній день, якщо вже постала визнана Вселенською Патріархією Українська Православна помісна автокефальна Церква, то речі мали б назватися своїми іменами. Сьогодні ті, хто говорили «Українська Православна Церква», мають сказати: «Це єпархії Російської Православної Церкви в Україні», — так, як це сприймається світовим Православ’ям.

Що відбулося на Соборі? Було багато дискусій, але чи треба висвітлювати, які перипетії були?… Їх, дійсно, було дуже багато. Втім, сподіваюся, усіх подробиць вам ніхто не скаже. Адже, коли ми готуємо хліб, то спочатку маємо зорати землю, удобрити її, почекати, поки все перепріє, потім посіяти зерно, потім замісити тісто, потім — чекати, доки пройде процес бродіння… І тільки коли ти витягуєш із печі готовий хліб, то він гарний, рум’яний, пахучий, здобний… Тобто, ми на виході сьогодні маємо гарний хліб.

Обрання Предстоятеля — це не обрання Церкви, не формація самої Церкви. Предстоятель, згідно нині діючого статуту, — голова Священного Синоду. Голова, яка повинна чути і говорити. Вона повинна чути те, що говорять суспільство і Церква, акумулювати це і продукувати те, що потрібно для Церкви.

Ми маємо на сьогоднішній день визнану Церкву, визнаного Предстоятеля, котрому буде вручено Томос. Якими б перипетіями це не супроводжувалося, зараз усі мають сказати: «Сьогодні ми уже одна Церква. І все, що було до цього, позаду». Працювати потрібно так, як належить у церкві: з любов’ю, вірою і надією.

Протоієрей Андрій Дудченко:

Незважаючи на нашу неміч, собор відбувся, і ми маємо канонічну автокефальну Церкву. Це велике диво і велика радість.

Розумію, що сьогодні усі присутні тут хочуть почути розповідь про кейс нашої парафії — Спасо-Преображенського собору. 18 грудня у нас відбулися збори Парафіяльної ради в розширеному складі за участю всіх кліриків. І після того, як усім було надано слово, було прийнято рішення підтримати митрополита Олександра (Драбинка) і не заперечувати щодо продовження ним богослужінь у нашому соборі.

У нашому соборі така ситуація, що за будь-якого вибору ти для когось залишишся і водночас для когось підеш. Поясню зрозуміліше: наш собор від самого початку його освячення у 2010 році Блаженнішим митрополитом Володимиром був осередком ідеї православної української Церкви без ідеології «руського міру». У нашому соборі за всі ці вісім років не лунало жодної політичної проповіді. Ми давали приклад того, як можна бути водночас християнською православною громадою в лоні УПЦ МП і при цьому не соромитися, що ми є українцями, українською церквою. Вже під час перших богослужінь у соборі за богослужінням ми молилися за Богом бережену нашу державу Україну – називаючи ту країну, в якій ми живемо. Ми вживали українську мову в богослужінні та раз на тиждень служили Божественну літургію повністю українською мовою, а цього року на основі наших напрацювань видали власний переклад Служебника. Від початку війни на Сході ми припинили поминання патріарха Кирила. Тепер наш вибір Православної Церкви України є логічним продовженням того шляху, яким ми вже йшли.

Важливо, що всі ці основні рішення щодо стратегії розвитку парафії були рішеннями не тільки митрополита Олександра чи духовенства, а усієї громади на чолі з Головою Парафіяльної ради Ігорем Лисовим. Хочу підкреслити важливість мирян в прийнятті таких доленосних рішень. Я був зворушений тим мужнім кроком, який зробив Ігор Володимирович, підтримавши митрополита Олександра в цей непростий час. Через такі вчинки пізнається, якою є людина, коли вона не озирається назад, а прямує шляхом, який обрала і вважає вірним.

Для мене ж особисто прийняття рішення увійти до Православної Церкви України було передусім моральним вибором. Бо в кожного священика є певні зобов’язання вірності своєму єпископу. У нас в парафії ситуація була подвійна, бо маємо двох єпископів — митрополита Онуфрія як правлячого і митрополита Олександра як настоятеля, який, до речі, на сьогодні не звільнений офіційно в УПЦ МП з посади настоятеля нашого собору. Для мене вибір був очевидний: є людина, з якою я пліч-о-пліч вісім років, і потрібно бути поруч далі. Я зворушений стійкістю і послідовністю мого єпископа, який зробив мужній крок, взявши участь в об’єднавчому Соборі. Він разом із митрополитом Симеоном прийняв на себе основний удар, щоб відкрити двері до помісної Церкви для інших парафій, священнослужителів і вірян з Московського патріархату.

Ми переживаємо історичні часи, які потім будуть описуватися і осмислюватися. Для широких мас, для людей важливо, які історії будуть розповідати про цей час — яким буде наратив об’єднавчого Собору. Цей наратив має бути, передусім, християнським, церковним. Тобто, позбавленим спокуси ура-патріотизму. Одна така історія сталася у нас на парафії, власне, у мене вдома. Після зборів парафіяльної ради, після першої служби в нашому соборі з митрополитом Олександром в якості єпископа Православної Церкви України у нас удома оновилася ікона святого Миколая. Наступного дня, на свято Миколая, я приніс ікону до храму. Вона була на престолі, і ми перед нею молилися. Такі історії будуть переповідатися і увійдуть до хрестоматії автокефальної церкви України.

One thought on “Процес у дії: митрополит Олександр і прот. Андрій Дудченко про об’єднавчий Собор і нашу парафію

Залишити коментар до Eismonth Скасувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *