Бесіда про канонічність автокефалії Православної Церкви України

23 грудня у нашому соборі було проведено бесіду про канонічність автокефалії Православної Церкви України. На питання відповідали митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр, протоієрей Андрій Дудченко, протодиякони Ростислав Воробій та Іван Гичун. Публікуємо текстову версію основних тез, що були озвучені під час зустрічі.

Ситуація з автокефалією в Україні має свою особливість. Впродовж останніх 100 років термін «автокефалія» постійно на устах людей. І в залежності від того, хто оперує терміном, його оцінка змінюється. Для багатьох людей із середовища УПЦ Московського Патріархату слово «автокефалія» перетворилась у синонім слова «розкол». І найгірше, що такі люди керуються частіше не фактами, а чутками, пересудами чи власними уявленнями. Вся ця ситуація не справляє позитивного враження і не відзеркалює наших справжніх очікувань. Сьогоднішня наша бесіда має таку мету, щоби, спираючись на факти, відповісти на питання: що таке автокефалія в Православній Церкві, і чому автокефальна Православна Церква України є канонічною? В ході бесіди ми також чекаємо від вас питань. Ми знаємо нашу парафію, що вона жива, активна, зацікавлена, і це нам дуже приємно.

Що таке автокефалія?

Термін «автокефалія» перекладається як самоочолювання. Якщо сказати просто, то це можливість Церкви самій собі обирати свого главу, без затвердження будь-ким ззовні. Збирається місцевий Собор, обирає свого Предстоятеля і проводиться його інтронізація. Після отримання Томосу від Вселенського Патріарха Православна Церква України стане п’ятнадцятою церквою-сестрою в сім’ї Православних Церков світу і займе своє місце в диптиху, тобто в переліку автокефальних церков.

Автокефалія — це форма адміністративного устрою Церкви, яка сама по собі не має відношення до спасіння. Автокефалія – це історичний феномен. Буквально цими днями вийшла з друку книга архімандрита Кирила Говоруна «Риштовання Церкви». Хто хоче глибше розбиратися в питаннях устрою і історичних форм буття церкви, радимо звернутися до цієї книги о.Кирила. Як зазначає автор, впродовж віків термін «автокефалія» набував різного значення. Але самий цей термін завжди використовувався Церквою, бо його вважали влучним для опису моделі церковного устрою. Часто у нас ототожнюють автокефалію з незалежністю. Це погляд з точки зору російської церковної ментальності. А з точки зору грецької ментальності автокефалія не означає повної незалежності. І сьогодні, коли йдуть розмови щодо змісту статуту нової Церкви, щодо Томосу, текст якого ми ще не читали, часто лунають тривоги, що будуть в чомусь обмежені права нашої Церкви, і ми в якійсь мірі станемо залежними від Константинополя. Так от, автокефалія — це не є абсолютно повна незалежність на зразок державної.

Відомий богослов протопресвітер Олександр Шмеман вважав грубою помилкою будування відносин між церквами за зразком відносин між державами. Наприклад, якщо взяти питання отримання святого мира в Константинополі. Єрусалимська Церква – це давній Патріархат, і тим не менше, вона отримує святе миро від Константинополя, що ніяк не применшує її автокефалії. Грецький світ розрізняє також древні Церкви, які отримали свою автокефалію в період Вселенських соборів, і нові автокефалії, надані пізніше. Давні церкви з погляду грецької церковної ментальності мають повну автокефалію. Це Константинополь, Александрія, Антіохія, Єрусалим і Кіпр. Всі інші, тобто Російська, Болгарська, Сербська, Румунська тощо, мають автокефалію умовну, оскільки їхній статус не є підтверджений Вселенським собором. Тому, з точки зору грецької еклезіології, ці церкви не мають права надавати своїм частинам автокефалію, таке право має виключно Вселенський Патріарх.

Оскільки ми говоримо про автокефалію не як про повну незалежність, а як про певну форму взаємозв’язків між церквами, то логічно постає питання першості в Православній Церкві. Це питання в нас мало розроблене. Багатьох навіть лякає, бо починають говорити про папістські тенденції Вселенського Патріарха. Але водночас всі розуміють: має існувати єдиний координаційний центр серед Церков. Хтось має бути першим. Першість Константинополя логічно витікає з того устрою, який мають грецькі церкви. Дійсно, всі є самоочолювальні, але має бути та інстанція, що допоможе вирішити такі проблеми, які самі церкви не можуть вирішити всередині себе. І ось таке апеляційне право має тільки Вселенський Патріарх.

Чи має зараз УПЦ (РПЦ в Україні) право обирати свого главу ?

З точки зору вселенського православ’я, тобто всіх інших помісних автокефальних Церков, УПЦ Московського Патріархату є сукупністю єпархій РПЦ на території держави Україна. Ці єпархії мають так звані «права широкої автономії», тобто діють згідно свого статуту і грамоти патріарха Олексія II, але це утворення не є ані автокефальною Церквою, ані автономною, ані навіть екзархатом. Такого канонічного утворення як «Церква з правами широкої автономії» в православному канонічному праві взагалі не існує. Свого часу було вигадано таку перехідну форму, котрою хотіли заспокоїти в 1990 році тих людей, які бажали автокефалії. Було надано права, але не надано паспорт. У православному світі УПЦ сприймалась і сприймається досі тільки як частина РПЦ в межах України.

Згідно зі статутом УПЦ, єпископи мають право обрати свого Предстоятеля, але новий Предстоятель після обрання має отримати благословення від Московського Патріарха. Тобто, обрати це одне, а схвалити – інше. Теоретично Патріарх може не благословити обраного предстоятеля, хоча чинний статут УПЦ такого не передбачає, тобто незрозуміло, що діяти в такій ситуації. Автокефальний статус не передбачає якогось зовнішнього підтвердження повноважень Предстоятеля після його обрання собором в Україні.

Митрополита Онуфрія, як і свого часу митрополита Володимира, ми вважаємо Предстоятелем УПЦ. Однак з точки зору глав інших Помісних Церков він є лиш єпархіальний архієрей Київської єпархії. І також мова йде не про права, а про статус, який ми матимемо серед інших. Наприклад, якщо ми живемо як рівноправні сусіди на одному поверсі, то ми знаємо що в кожного є своя квартира, кожен в ній хазяїн, що володіє правами на цю квартиру. От до сьогоднішнього дня у світі вважають, що УПЦ живе в квартирі, де хазяїном є патріарх Кирил, а клір і віряни УПЦ є лише квартирантами.

– Владико, у нас зараз йде перехідний період. Ви як один з учасників собору 15 грудня назвали його установчим. Майбутній Церкві необхідно буде випрацьовувати правильну внутрішню політику і зовнішні відносини. На що ви рекомендуєте нам, віруючим, звернути увагу?

Собор був установчим, оскільки самоліквідувались УПЦ КП і УАПЦ. Таких структур більше не існує, вони стали частиною Константинопольської Церкви — тої, яка була у нас до 1686 року. І на соборі 15 грудня в Софії Київській, що відбувся з благословення Вселенського Патріарха, було оголошено про створення автокефальної Церкви. Томос, тобто документ, указ про це буде надано новообраному Предстоятелю 6 січня в Константинополі після звершення митрополитом Епіфанієм спільного богослужіння з Вселенським Патріархом Варфоломієм і представниками інших помісних Православних Церков. Таким чином Православна Церква України, яка вже в Константинополі поминається в диптиху Православних Церков світу, отримає свій документ й стане офіційною.

Чому Томос не вручили безпосередньо на об’єднавчому Соборі?

Думаю, причина чисто технічного характеру. Попередньо було повідомлено, що Томос буде вручений в Стамбулі 6 січня одразу після співслужіння митрополита Епіфанія, після входження в євхаристійне спілкування з предстоятелем Вселенської Церкви. Ця Церква живе за новим стилем, тоді буде святкування Богоявлення, тому буде символічним, що на свято Богоявлення буде вручено Томос новоявленій Українській Церкві. Також існує певна символічна гра слів: Епіфаній, з грецької означає «явлений» отримає томос на Теофанію, на Богоявлення.

Також треба зважати на те, що Константинопольський Патріарх в Туреччині має обмежені права щодо проведення богослужінь. Так, Патріарх Варфоломій не може проводити богослужіння в своєму кафедральному соборі святого Георгія на Фанарі, коли сам захоче. Кількість патріарших богослужінь на рік регламентується владою. І ось, після київського собору 15 грудня, перша літургія, яку служитиме Патріарх, буде на Різдво Христове 25 грудня за новим стилем, а ось на другу патріаршу літургію заплановано вручення Томосу.

Також варто зазначити, що в православному світі існує таке неписане правило, що першу літургію з новообраним Предстоятелем автокефальної Церкви має відслужити саме Вселенський Патріарх. У Києві на соборі були присутні лише уповноважені представники Константинопольського Патріарха, а оскільки Томос має вручати сам Патріарх, то тільки після співслужіння Томос буде вручений: Предстоятелю — Предстоятелем. Для греків це важливий момент, коли реалізується юридично вся статусність Церкви.

Чому устрій Православної Церкви України митрополичий, а не патріарший ?

Історично так склалось, що у нас була Митрополія Константинопольського Патріархату, заснована під час хрещення Русі князем Володимиром. Митрополит Петро Могила був екзархом Вселенського Патріарха. Митрополія — це історична форма буття Київської Церкви. Чи то митрополія, чи патріархат — суті самої автокефалії назва не змінює. Митрополичий устрій ніяким чином не применшує прав і обов’язків нашої Церкви. Окрім того не треба розцінювати митрополичий устрій, до якого ми звикли, як кінцевий варіант. Можливо, з часом ми попросимо і патріархат, і можливо, нам його й нададуть, але наразі головне для нас не статус, а можливість досягнути миру в суспільстві.

Багатьох людей хвилює питання, чи правильно ця автокефалія зараз надається. З точки зору простої людини, є дві авторитетні інстанції Константинопольський Патріархат та УПЦ Московського Патріархату, які мають протилежні точки зору на цей процес. І суперечливим моментом для багатьох людей з УПЦ МП є те, що в Православну Церкву України приймаються єпископи і священики з тої церкви, яка впродовж багатьох років вважалась розкольницькою. Як визначити, хто має вірне бачення й діє правильно й канонічно?

Слово «канонічність» походить від слова «канон». Канони – це певні правила, норми, які регулюють церковне життя. Потрібно розрізняти заповіді і канони: заповіді — Божі, а канони — церковні. Канони були сформульовані в різних ситуаціях Вселенськими і деякими помісними соборами, певними авторитетними церковними діячами, святими отцями і увійшли у церковний вжиток. Є «Апостольські правила», які були написані наприкінці IV століття, тобто ясно, що це правила не апостольських часів, проте вони мають високий авторитет. Тож, буквально слово «канонічність» має означати дотримання церковних канонів.

Тепер, якщо спитати, яким чином можна в канонічний спосіб отримати автокефалію, відповідь буде: не існує такого способу. Тому що не існує такого канону, який регулює, яким чином має бути проголошено автокефалію. Чому? Тому що в ті стародавні часи, коли писались ці канони, таке питання не було актуальним. А коли на всеправославному рівні це питання виникло, особливо у ХХ ст., і розпочалась підготовка до Всеправославного собору, то Московська Патріархія спочатку добилась, щоб це питання взагалі не розглядалося на запланованому соборі, бо в греків і росіян є різні погляди щодо процедури надання автокефалії,а потім в 2016 р. вони не приїхали на той собор. Тому в канонічний спосіб, тобто на основі відповідних канонів, дати автокефалію неможливо.

Не можна ставити знак тотожності і між поняттями «канонічність» і «визнання». Наприклад, коли УПЦ МП була визнана всіма православними церквами світу, то це означає, що її визнавали як частину РПЦ в Україні, а не як самостійну одиницю. І це ми вважали за канонічність. Інші церкви, УПЦ КП і УАПЦ, ми називали неканонічними, бо вони не були визнані іншими православними Церквами. І в середовищі РПЦ ми ставили ще один знак рівності: між канонічністю і «благодатністю», тобто дійсністю таїнств. Але стосовно цього є канони, які про це говорять. Зокрема, правило 1 святителя Василія Великого, яке описує кілька ступенів церковних розділень. Перша група відходження – це похибка в сутнісних постулатах віри — догматах. Наприклад, це додержання невірного вчення стосовного віри у Святу Трійцю чи в Ісуса Христа як Боголюдину. Таїнства в таких релігійних спільнотах св.Василій Великий називає недійсними. Таких людей приймаю в Церкву через Хрещення, бо вони не є хрещені. Друга група відходження від Церкви, менш жахлива, — це розкол, коли розділення ґрунтується не на таких важливих питаннях, як догмати. Таких людей приймають через миропомазання. І третя ступень – це так звані «самочинні зібрання», коли розділення відбувається виключно через питання влади в церкві, через конфлікт інтересів. Таких людей приймали виключно через покаяння. Тож канонічність і благодатність не тотожні поняття.

Свого часу і Московська Церква була 141 рік неканонічною, але це не означає що вона була неблагодатною, що там не здійснювались таїнства. Звісно ж, здійснювались. Ось, сьогодні в Україні ми вже не маємо неканонічних Церков. Ми наразі маємо однаково канонічні УПЦ МП і Православну Церкву України. Одна визнається світовим Православ’ям як частина РПЦ в Україні, а другу — Православну Церкву України — було проголошено 15 грудня на соборі під головуванням повноважного представника Вселенського Патріарха, і вона чекає на отримання Томосу 6 січня. Дійсно між УПЦ і ПЦУ, як і між Москвою і Константинополем, є конфлікт. Але все одно тепер усі є канонічними.

Важливо зауважити, що існує два погляди на можливість позбавлення священства. І греки в цьому питанні є більш послідовними, ніж росіяни, бо їхній підхід ґрунтується на Святому Письмі. У росіян же пішло таке тенденційне уявлення, що коли позбавляють священства, то людина стає такою, якою була до священства. Грецьке бачення інше. Коли людину позбавляють сану, її священство не зникає, воно залишається. Те, що Господь одного разу дав, назад не забирає. Тобто, коли людину позбавляються сану, її священство втрачає свою дієвість, але не зникає. Це питання важливе, бо незважаючи на розколи, священство в УПЦ КП чи УАПЦ не зникло.

Справедливим буде зазначити, що всі Церкви мали великі проблеми, з визнанням, з проголошенням своєї автокефалії. Майже всі її отримали через розкол. В історії деяких Церков автокефалія то проголошувалась, то скасовувалась. Якщо взяти, наприклад, розкол між РПЦ та Російською Зарубіжною церквою. Між цими церквами були не просто невизнання, а були і прокльони, і анафеми. В 1971 році їх зняли, але спілкування не відновилось. Аж тільки в 2007 р. відбулось приєднання РПЦЗ до РПЦ. Прийняли всіх в сущому сані, без покаяння. Просто підписали акт. Ситуація аналогічна нашому розколу.

Проголошення української автокефалії зараз має шанс зламати тенденцію самопроголошення Церкви через розкол з Вселенським Патріархатом. Українська автокефалія надається з волі Константинополя.

У квітні цього року Синодом Вселенської патріархії було прийнято рішення надати ПЦУ автокефалію у відповідь на прохання українського парламенту як представників народу України, президента і ієрархів українських православних церков. Було оголошено про початок здійснення всіх необхідних кроків для цього. 11 жовтня цього року було скасовано акт 1686 року, яким надавалось право Московському Патріарху поставляти Київського митрополита. Умов акту так і не було дотриманно. Акт втратив свою актуальність через скасування в Росії патріаршества уже через 14 років — у 1700 році. Незважаючи на це, офіційно Константинопольська Церква, розцінюючи Україну як свою канонічну територію, раніше не скасовувала акт 1686 року. Тому де-юре він вважався чинним. Його скасували 11 жовтня 2018 року і відновили древню Київську Митрополію. На базі цієї Митрополії тепер створено ПЦУ, тобто Константинопольська Церква-мати надає автокефалію своїй Київській Церкві-дочці. Інше важливе рішення від 11 жовтня — це те, що вся ієрархія й інше духовенство приймається в лоно Вселенського Патріархату через ікономію, тобто через милостиву поблажливість. Отже, після 11 жовтня стосовно питання канонічності духовенства не існує підстав звинувачувати когось в неканонічності.

Якщо нашу Церкву не схочуть визнавати деякі інші автокефальні Церкви, які відносини у нас будуть з ними? Чи будемо ми їх поминати?

На сьогоднішній день ми знаємо, що нашого Предстоятеля вже поминають у Вселенському Патріархаті у диптиху автокефальних Церков. На сьогоднішній день жодна з помісних Православних Церков не сказала, що вона не визнає Собору 15 грудня, окрім Московської Церкви. Можливо певний час ми матимемо проблеми з визнанням з боку Церков, що перебувають під масивним впливом Російської Церкви і Росії. Наприклад, із Сербською, Польською, Грузинською чи Антіохійською. Щодо інших Церквом ми маємо підстави надіятись, що вони визнають Українську автокефалію. Як, наприклад, Єрусалимська Церква. Ми як і раніше їздили, так і далі матимемо змогу відвідувати і служити на Святій Землі. Свята гора Афон є канонічною територією Вселенського Патріархату, тому тут питання вже зняте. Крім того, пару днів тому Патріарх Московський дозволив всім вірянам РПЦ при відвідуванні Афону причащатись у Свято-Пантелеймонівському російському монастирі, котрий, як усі монастирі Афону, знаходиться у юрисдикції Константинополя. Процес повного визнання може бути довгим. Поминання ж усіх помісних Церков у диптиху Православної Церкви України, незалежно від визнання, є обов’язковим.

Зараз парафії починають переходити до новоствореної Церкви. Як організаційно й юридично правильно діяти, щоб громада могла увійти в ПЦУ?

На соборі було ухвалено статут ПЦУ. Він є основою того, що буде прописано в ньому в майбутньому. Там не прописано багато юридичних і інших моментів, тому, напевно, потрібно буде скласти пізніше новий, більш повний Статут, котрий визначатиме, якими будуть монастирі, яким має бути внутрішнє єпархіальне підпорядкування, взаємини священника і парафії та інші. Ці постанови носитимуть внутрішній характер і характер церковно-державних відновин. Що стосується переходу парафій. Так, багато парафій чекають на вручення Томосу, але самого механізму переходу вони ще не знають. Має бути звернення парафіян до свого священика, прийняття рішення парафіяльними зборами чи парафіяльною радою, відповідно до статуту парафії. А потім можна звертатися або до митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського Олександра, або до митрополита Вінницького Симеона, або до єпископів колишніх УАПЦ чи УПЦ КП, на території яких знаходиться парафія. Це вже як обере парафія. Стосовно майна парафії, то все залежить від того, хто є власником храму. Якщо релігійна громада, то відповідно й храм має зберігатись за нею.

Чому це питання вирішується саме зараз у 2018 році ?

Тому, що саме зараз виникли канонічні передумови для позитивного вирішення цього питання. Насправді ситуацію потрібно було вирішувати ще 27 років тому, коли у 1991 році було офіційне звернення до РПЦ від Помісного собору УПЦ щодо надання автокефалії. Як бачимо, це звернення було знехтуване. Всі ці роки ми чекали канонічних передумов. Про них ми сьогодні й говорили. Якби ми проголосили автокефалію самостійно, це був би тільки розкол. Зараз же ми перебуваємо в канонічному полі Православної Церкви.

Текст підготував протодиякон Іван Гичун

Бесіда про канонічність автокефалії Православної Церкви України: 2 коментарі

  1. Богословської освіти немає але, матеріал викладений так ґрунтовно що питань не виникає. Дякую.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *