Божественна літургія у неділю перед Різдвом Христовим

Сьогодні, у неділю 31 грудня, Божественну літургію, а також всеношну напередодні у Спасо-Преображенському соборі відправив митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр у співслужінні кліриків храму та разом із вірним народом Божим. Цієї неділі, що є остання перед Різдвом Христовим, згадуються прабатьки Ісуса Христа по людству. Проповідь після Апостольського читання сьогодні сказав протодиякон Сава Заріцький, проповідь після Євангелія сказав протоієрей Андрій Дудченко.

Праотці Авраам, Ісаак, Яків

За підтримки голови Парафіяльної ради собору Ігоря Лисова богослужіння транслювалося наживо на нашому сайті та на національному телеканалі “Перший Крим”.

(Відео буде доступне для перегляду після обробки на сервері)

Проповідь протодиякона Сави Заріцького на Апостольське читання

Говорячи про сьогоднішнє апостольське читання, я хотів би акцентувати увагу на словах апостола Павла про патріарха Авраама. Його готовність принести у жертву рідного сина Ісаака шокує своєю щирою та нічим не затьмареною вірою Богу. Святитель Іоанн Златоуст зазначав, що це один з найяскравіших прикладів довіри Богові в усьому Святому Письмі.

Апостол Павел у Посланні до Євреїв згадує цю подію такими словами: «вірою Авраам був спокушений, приніс у жертву Ісаака».

Аби принести у жертву свою дитину, Авраам не мав причин, окрім вказівки Господа. Та й спроби зрозуміти, навіщо ж Господь дає таку вказівку Аврааму сходяться до єдиної відповіді – це було сказано, аби випробувати віру ветхозавітного патріарха – і Авраам це випробування віри пройшов з гідністю. Аби відчути увесь трагізм цієї вказівки, потрібно пам’ятати, наскільки дорогою дитиною був для Авраама Ісаак. Хлопчик, за обітницею Господа, мав почати рід, через який прийде на Землю Спаситель.

Не менше вражає і поведінка самого Ісаака, його покірність батьківській волі. Він був достатньо дорослим і для того щоб розуміти, куди і навіщо вони з батьком ідуть, і для того, аби чинити фізичний спротив Аврааму, якому на момент народження сина було 100 років. Але він покірно змирився з волею батька, бо любив його і довіряв йому. Чи багато хто з нас може похвалитися таким вихованням своїх дітей?

Для кожного з нас цей уривок Святого Письма – привід замислитися, наскільки сильною є наша віра. Адже випробування віри, співрозмірні з нашим життям та його викликами, дає Господь кожному з нас. Та чи щоразу ми готові довіритися волі Божій так, як зробив це Авраам, довіритись волі Отця Небесного так, як довірився Ісаак своєму земному отцю? Амінь.

Проповідь протоієрея Андрія Дудченка на Євангельське читання

Звідки нам стало відомо, що Ісус є Спаситель світу? І як це можна було довести ізраїльтянам першого століття, дві тисячі років тому?

Рівно двадцять років тому, у неділю перед Різдвом Христовим, я говорив першу в житті проповідь на це євангельське читання.

Початок Євангелія від Матфея, який щойно ми чули — це для сьогоднішнього читача, мабуть, найбільш нецікавий уривок з усього Нового Завіту. Але він дуже важливий для тої суті, що її хоче повідомити нам богонатхненний автор — для того, щоб ми зрозуміли Благу звістку від Бога.

Буває так, що, відкривши Новий Завіт, людина зустрічає цей довгий перелік імен, і не може зрозуміти, навіщо їй треба знати, хто від кого народився, та на цьому знайомство з Євангелієм закінчується. Нам потрібно додати зусилля, щоб зрозуміти цей текст. Він кличе нас до розуміння і до пошуків.

Для людей у стародавніх суспільствах розповідь про власне походження була надзвичайно важливою. Вона значила приблизно те саме, що сьогодні значить добре складане резюме. Родовід Ісуса подібний до звуку сурми та благовісту дзвонів, що привертає увагу.

Родовід Ісуса Христа знаходиться на самому початку Нового Завіту. Це ніби місток між Старим Завітом і Новим. Матфей писав Євангеліє для євреїв. Починаючи розповідь, він одразу визначає контекст. Він доводить, що Ісус Христос — це сповнення обітниць, які Бог давав ще Аврааму при ухваленні Завіту. Показує, що Ісус — це вінець усієї священної історії, тобто історії взаємин Бога і людства.

Давайте згадаємо історію Завіту чи завітів. Коли ми чуємо слово «завіт», то, напевно, одразу згадуємо Мойсея, що спустився з гори із двома кам’яними скрижалями, на яких Бог написав десять заповідей. Це був Синайський завіт. Мойсей побачив, як народ за той час, поки він говорив з Богом, відлив золотого тельця, у гніві розбив скрижалі, повернувся на гору, де знову говорив з Богом, а потім знов повернувся зі скрижалями — але тепер написаними власноруч. Синайський завіт був великою подією під час Виходу з Єгипту. Він дав Закон народу Ізраїля. Власне, за допомогою цього Закону Божого, або Тори, що містить не тільки 10, а загалом 613 заповідей, єврейські племена стали єдиним народом. Але цей завіт був не початком, а продовженням історії.

Перший завіт Бога з людством був укладений в особі Адама — першої людини, після гріхопадіння. Бог обіцяв, що настане той час, коли сім’я жони зітре главу змія, тобто що колись через нащадка людини буде подоланий спокусник, який одержав тимчасову перемогу над прабатьками.

Другий завіт Бог уклав із Ноєм та його родиною, спасенною від потопу, а в їх особах — знову з усім людством. Бог обіцяв, що більше ніколи не буде потопу на землі, і як знак завіту поклав веселку.

А потім був укладений особливий завіт — не з усім людством, а з однією окремою людиною — Авраамом, обраною з усіх народів, що на той час вже були язичниками. Святе Письмо називає Авраама батьком усіх віруючих, бо він не тільки зберігав віру в єдиного Бога, а й безмірно довіряв Богові і був Йому вірний. Від покликання Авраама починається безперервна історія особливого Завіту, метою якого є благословення усіх народів землі.

Слово «завіт» означає договір. Сторони, які укладають договір, домовляються дотримуватися певних обов’язків. Бог пообіцяв Авраамові, що у нього і у безплідної та вже немолодої Сари народиться син, і що від цього сина постане великий народ, а згодом через сім’я Авраамове благословляться всі народи землі. А від Авраама Бог вимагав наступне: «Ходи переді Мною і будь непорочний». Про початок цієї історії Завіту, про перші її покоління — Авраама, Ісаака та Якова — ми чули сьогодні в апостольському читанні з Послання до Євреїв. Зауважимо тільки, що від покликання Авраама до сповнення першої обітниці — народження сина у Сари — пройшло 25 років. Хтось пам’ятає кінець 1992-го року, першого року після Незалежності? Це 25 років тому. Весь цей час Авраам жив вірою. Та ще й ритм життя був набагато повільніший. Великою була віра цього чоловіка.

Завіт з Авраамом — це є той завіт, який сповнився в Ісусі Месії. «Ось родовід Ісуса Христа: сина Давида, сина Авраама», — так починає свою історію Матфей. Крім Авраама, друга ключова постать тут — Давид, найвеличніший цар Ізраїлю, улюблений Богом. Це людина, віра якої і довіра Богові теж надзвичайно велика і глибока. Це автор перших Псалмів, які ми читаємо до сьогодні і знаходимо в них те, на що відгукується наше серце. Давид — автор молитов, якими молився Ісус.

Ісус — син Авраама — є сповненням обітниці Божої про спасіння не тільки Ізраїлю, а й усього людства. Ісус — син Давида — є справжнім вічним Царем Ізраїлю, на відміну від узурпатора Ірода, і на противагу всім незчисленним царям і кесарям, що претендували та будуть претендувати на божественний мандат своєї земної могутності. Ісус, народжений від Діви, Немовля, що лежить у яслах — це є справжній Цар нового Ізраїлю і він же — Цар всесвіту. Він тепер кличе нас увійти в родину дітей Авраамових, стати спадкоємцями великих обітниць. Увійти — через живу віру, яскравою ознакою якої є чисте і праведне життя.

Але між Авраамом і Христом не тільки цар Давид та подібні до нього герої. Серед імен, які ми чули в родоводі, є імена практично невідомих осіб. Є імена грішників. Та й щодо Давида ми знаємо не тільки про його висоти, а й про падіння. Рід Авраамів, в якому народжується Ісус, це є рід людський: зі славою і гріхами, з падіннями і піднесеннями.

Щоб наголосити на винятковості Ісуса, Матфей розподіляє родовід на три групи по чотирнадцять імен: від Авраама до Давида, від Давида до Вавилонського полону і від полону до Христа. Три групи по чотирнадцять, тобто шість разів по сім. Число сім тоді, як і тепер, наділяли символічним значенням. Бути народженим на початку сьомої сімки — це означає посісти виняткове місце на родинному дереві. Матфей цим підкреслює, що народження Ісуса Христа — це та подія, яку нащадки Авраама чекали близько двох тисяч років.

Серед великої кількості чоловічих імен ми чули згадку про чотирьох жінок. Усі вони — з непростою долею. Тут Тамар, шо видала себе за блудницю заради продовження роду, і зачала від свого дядька Іуди, правнука Авраама. Тут блудниця Рахав, що врятувала розвідників Ізраїльських в Єрихоні. Тут моавитянка Рут, з народу, що був братнім до єврейського, бо походив від Лота, племінника Авраама, але сильно ворогував із ним. Тут колишня дружина Урії, ім’я якої не називається, яку Давид взяв до себе, а її чоловіка наказав відправити на вірну загибель. Ці жінки не були відкинуті Богом. Вони стали праматерями Ісуса. І це надихає нас вірити, що жодна людина, як би вона не заблукала колись на своєму шляху, не покинута Богом…

Через віру в Ісуса Христа і ми з вами приєдналися до сім’ї Авраамової, до сім’ї дітей Божих, до народу спасіння. Ми, що складаємо Церкву Божу, є новим Ізраїлем. Хрещення від води і Духу, яке більшість із нас прийняли в дитинстві, означає, що наш Цар і Господь — Ісус. За словами апостола Павла, ми, що колись були язичниками, прищеплені тепер, як гілки дички, до плодоносної оливи народу Божого. І на нас тепер поширюється благословення Боже, обіцяне нащадкам Авраама.

«Тепер прийшло спасіння дому цьому, бо і він — син Авраама», — сказав Ісус Закхею, який навернувся від гріха до праведності. Так само й нам, нашім домам і родинам, нашій багатостраждальній державі Україні, може прийти благословення, мир і спасіння від Бога. Якщо будемо дітьми Авраама, тобто дітьми Божими, які живуть за правдою, дотримують заповіді Божі, які вірні Богові та Його слову.

Як же нам бути в Завіті? Не всі є справжні діти Авраама, хто такі по плоті, але ті — хто такі по духу. Кожен нехай спитає себе: чи живе він відповідно до обітниць, які були дані в Хрещенні? Чи бере він участь у святій Євхаристії — трапезі Нового Завіту Божого? Причому не час від часу, а регулярно, наприклад, кожної неділі? І найголовніше — чи дотримується він заповідей Божих у повсякденному житті? Чи поважає людей? Чи чесно працює? Любов до Бога перевіряється та випробовується ставленням до ближнього — до будь-якої людини, що поруч із нами. «Що створили цим меншим — Мені створили», — каже Господь. Ми можемо творити ближнім і добро, і зло. Тому постійно треба запитувати себе і аналізувати: ми, що покликані до таких висот — чи не ображаємо Бога своїм життям? Практика життя — це і є перевірка нашої участі в Завіті. Саме такої вірності чекає від нас щедрий Бог. Амінь.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *