Віра, вірність, довіра. Проповідь митрополита Олександра у неділю перед Різдвом Христовим

10154266_934527609905489_8140521524688044279_nСьогодні, в день, коли Церква вшановує пам’ять святих отців, апостольське читання пропонує нам поміркувати про сутність віри та її значення в релігійній історії людства.

– Ти віруючий?
– Так.
– І що? Навіть Біблію читав?

Такі – комічні – діалоги були поширені за радянських часів. Слово «віруючий» означало тоді форму певного «іншобуття» стосовно радянської влади. «Бога немає», – стверджували радянська ідеологія та пропаганда. І на тлі державного атеїзму віра сприймалася переважно як віра в Божественне існування. «Бог існує», – таким був головний «догмат» віруючих радянської доби.

Минув час… Розпався Союз. А ще раніше за нього – система державного атеїзму… Слово «віруючий» перестало бути тавром в очах суспільства. Більше того, колишні комуністи та комсомольці почали вважати себе людьми «віруючими» і навіть «глибоко віруючими».

Поділюся з вами однією характерною історією, що трапилася із одним знайомим мені молодим священиком. Після закінчення семінарії панотця відправили служити в одне з сіл Київської області. Храму там не було, тож священик написав листа на ім’я голови сільради з проханням надати тимчасове приміщення для богослужінь. А в листі – немовби авансом – назвав голову «віруючою людиною». Минуло кілька днів. І священика розшукала секретар голови.

– Що ви понаписували?!
– Я просив виділити тимчасове приміщення для богослужінь…
– Я про інше! Ось ви пишете: «Знаючи Вас як віруючу людину…»

Серце священика закалатало. Він-бо знав, що ще недавно голова був місцевим комсомольським ватажком і особисто брав участь у переслідуваннях віруючих – не пускав молодь до храму на Великдень.

– Вибачте, але я гадав…
– Гадали! Документ треба переписати!
– І що ж написати?
– Напишіть: «Знаючи Вас як глибоко віруючу людину…»

Що ж таке «глибоко віруюча» людина на пострадянському сленгу? Найчастіше цей вираз вживається щодо людей, «глибину» віри яких намагаються вимірювати корисними для церкви справами: золоченням куполів, виділенням землі для будівництва храму тощо… Та яким є справжній, біблійний зміст поняття «віри»? Що означають слова «віра» та «віруючий» у біблійному сенсі?

Поняття «віри» є центральним для 11-ї глави Послання до Євреїв, яке звучало сьогодні в храмі. «Віра ж є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому», – читаємо на її самому початку. – «Через неї були засвідчені древні. Вірою пізнаємо, що віки створені Словом Божим, так що з невидимого сталося видиме» (Євр. 11, 1-3). А далі автор Послання до Євреїв називає ряд імен, що можуть слугувати прикладом віри: Авеля, Еноха, Ноя, Авраама, Ісаака та інших праотців.

«Віра є … впевненість у невидимому». З цього визначення можна дійти висновку, що віра – це впевненість у існуванні когось або чогось, що ми не можемо осягнути у безпосередньому чуттєвому досвіді. Але віру не можна звести до самої лише впевненості в Божественному бутті. Така – філософська, теоретична – віра не може бути вірою людини релігійної, людини Письма.

У колишньому Радянському Союзі вважалося, що «Бога нема». І в цій задушливій атмосфері державного атеїзму вже сама думка про те, що Бог існує, була свого роду сповідництвом. Однак для людини біблійних часів «вірити» означало щось більше. У ті часи, – пише отець Іануарій Івлієв, – «мало кому спадало на думку сумніватися в існуванні Бога (або принаймні божественного, богів – у язичників). А якщо у когось такі сумніви все-таки виникали, його вважали просто хворим, божевільним, позбавленим розуму. Так, наприклад, у Псалмах Давидових читаємо: «Сказав безумний у серці своїм: «Немає Бога» (Пс. 13, 1; 52, 2).

Віра для біблійної людини Старого Завіту означала не «впевненість у існуванні Бога», – про це й мови не було, – а «вірність» Богові. Вірити Богу – означає бути вірним Його заповідям, Його Закону, даному через Мойсея. Біблійною мовою така віра/вірність називається «праведністю». Праведний – це той, хто зберігає вірність Богу, Його заповідям. Це – ідеал старозавітної людини».

«А без віри, – стверджує Послання до Євреїв, – догодити Богові неможливо, бо треба, щоб той, хто приходить до Бога, вірував, що Він є, і тим, хто шукає Його, дає винагороду» (Євр. 11, 6). Звернімо увагу, як тут переплетені дві найважливіші для нас теми – віра як упевненість у Божому існуванні та віра як діалог між Богом і людиною, котра шукає Його. «Треба, щоб той, хто приходить до Бога, вірував, що Він є», – пише автор Послання. І відразу ж після цього додає: «І тим, хто шукає Його, дає винагороду». Це стосується не кожного. Божа винагорода поширюється не на всіх, хто знає про Боже буття. Бог відкривається і дарує блага лише тим, хто Його потребує і шукає. Тут про віру вже йдеться як про особисті стосунки. Віра угодна Богові, бо через неї між Ним і людиною виникають унікальні взаємини довіри та вірності, тобто стосунки особисті.

«Вірою Авель приніс Богові жертву кращу, як Каїн… Вірою Енох переселений був так, що не бачив смерти… Вірою Ной, діставши одкровення про те, що було ще невидиме, побожно приготував ковчег для врятування свого дому… Вірою Авраам скорився поклику йти в країну, яку мав одержати у спадок, і пішов, не знаючи, куди йде…»

Перелічуючи імена й дерзновіння, автор Послання показує, що віра завжди має особистий вимір. Апостол не закликає нас до теоретичної віри. Щоб «вірити», нам не потрібна теоретична впевненість, не потрібно знати й погоджуватися з певними пунктами катехизи. Нас закликають долучитися до праведності та віри праотців. Закликають наслідувати віру Ноя й Авраама, Ісаака і Мойсея, Давида і Самуїла…

«Вірою жив Авраам на землі обітованій, як на чужій, – читаємо у Посланні до Євреїв, – і жив у шатрах з Ісааком та Яковом, співспадкоємцями тієї ж обітниці; бо він чекав міста, що має основу, художником і будівничим якого є Бог» (Євр. 11, 9-10).

Ми, люди сучасної культури, звикли жити в містах і бетонних будинках. Ми звикли, що наш дім має бути неприступною фортецею. Звикли, що дім має бути міцним і надійним. А згадані в Посланні єврейські патріархи – Авраам, Ісаак та Яків – були кочівниками. А їхнє житло – намет – було не «домом», а радше тимчасовим прихистком: місцем, де можна на певний час сховатися від спеки та вітру…

Праотці не будували міст, як давні греки. І не сподівалися, подібно до греків, що стіни міста, цивілізація – вбережуть їх від негараздів долі та небезпек світу. Живучи в легких шатрах, вони довіряли своє життя й долю Богові. Ведучи мандрівний, кочівницький спосіб життя, праотці жили як вічні паломники. Не знаходячи собі постійного місця на землі, вони прагнули граду Божого, чекали міста, «архітектором і будівничим» якого буде Сам Бог.

Віра грунтується на довірі та вірності. Віра – це акт найвищого самоперевершення людини, коли вона повністю відмовляється від “свого” і віддає себе і все, що має, під владу Бога. «Вірою Авраам, будучи випробуваним, приніс у жертву Ісаака…» (Євр. 11, 17). Бог зажадав від Авраама немислимого. «Бог сказав: візьми сина твого, єдиного твого, якого ти любиш, Ісаака; і піди в землю Моріа і там принеси його у всепалення на одній з гір, про яку Я скажу тобі» (Бут. 22, 2).

Нам неможливо уявити, що відчував Авраам, коли сходив на свою гору віри. Ми не можемо осягнути всієї глибини його нерозуміння й болю… Але кожного з нас Святе Письмо закликає сьогодні розділити дерзання та повноту віри Авраама – «батька віруючих» (Гал. 3, 7).

Ми звикли, що наше релігійне життя будується за певними «правилами гри». Звикли, що Бог не просить від нас чогось «надмірного». Що для спасіння достатньо виконувати заповіді й брати участь у Таїнствах. Але, щоб успадкувати віру Авраама, ми маємо пройти крізь випробування. Війна, бідність, страждання, смерть… На жаль, ці слова зазвичай пишуться Провидінням на аркуші долі через кому…

«Де Бог, коли ми страждаємо? Де Боже милосердя, коли помирають найкращі?» Нікому з нас не уникнути цих питань, стикаючись із реальністю війни сьогодні. Ніхто не може звільнитися від них без сумнівів і внутрішнього протесту. Не волаючи, як нам здається, «у порожнечу»: де Ти? Чому Ти залишив нас? Де тепер Твоє милосердя?

Віра – це акт вірності. А ще – у своїй повноті – віра – це довіра і спілкування… Ми не бачили, як Божим словом «з невидимого сталося видиме». Ми не бачили, як Ной готував «ковчег для врятування свого дому». Не бачили, як Авраам та Ісаак смиренно йшли до місця жертви…

Але, розділивши з праотцями дерзання їхньої віри, ми виявимо, що крик відчаю НЕ лине у порожнечу. «Де ти?» – шукає Бога наш відчай. «Де твоє милосердя?» – волає до Бога біль нашого серця. І раптом, поблизу нас, зовсім близько, ми чуємо голос Христа: «Я тут, Я страждаю поруч із вами, Я поділяю ваш біль, Я досі страждаю замість вас».

Віра – це очікування… Бог ось-ось відповість на наше запитання. Божа рука ось-ось замінить Ісаака – Єдинородним Сином Отця. Бог ось-ось врятує нашу країну від жаху війни… Але доти, доки ми не почуємо Боже слово, доки не відкриється нашому погляду Божа благість – триває час випробування, час віри, час очікування невидимого.

Будьмо ж вірні Богові. Відкиньмо сумніви. Просімо у Бога, щоб Він послав у наші серця Свій дар довіри. Молімо Бога Живого, щоб Він вибудував із нас, – живих Божих каменів, – Небесний Град, що його чекав Авраам і всі святі праотці, пам’ять яких ми сьогодні вшановуємо.

Христос – звершення і повнота всієї старозавітної праведності – посеред нас!

І є, і буде!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *