Кілька вражень від першого паломництва до Святої Землі

Скажу відверто: я ніколи не був фанатом паломництва до Ізраїлю, але розумів, що поїхати треба. Тож, вважав, нехай це станеться тоді, коли благословить Господь. І нагода прийшла у вигляді цікавої пропозиції від Паломницького центру Української Православної Церкви: значна знижка на переліт завдяки чартерам, які викуповують хасиди під час масового паломництва до Умані. Вони — до нас, а наші прочани — до святинь Ізраїлю. Так ми зібрали групу, половину якої склали парафіяни нашого храму, і вирушили в путь…

Тепер, повернувшись додому, я переконаний: для християнина побувати на Святій Землі надзвичайно корисно. Якщо є така можливість – не нехтуйте нею. Читаючи розповіді, переглядаючи фото чи навіть найкращі фільми про Святу Землю, все одно не зрозумієш того, що відчуватимеш на тих місцях, де розгорталися біблійні події.


“Класичний” вид на місто.

Головний скарб, який залишається після відвідин Святої Землі — не сувеніри чи фотографії, і не приємні спогади, а “живе” Святе Письмо. Події Старого та, переважно, Нового Завіту унаочнюються та “прив’язуються” до географічних локацій. Єрусалим та Віфлеєм, Іудея та Галилея, пустеля та Йордан, Єлеон та Фавор… Повернувшись з паломництва, вже по-іншому читаєш Євангеліє. Розумієш, де це було, які відстані, яка місцевість, рельєф та клімат.


Над каменем помазання.

Дарма що місто Єрусалим було вщент зруйновано римлянами двічі: у 70 році, коли війська Титу зрівняли його з землею, не залишивши “каменю на камені”, та у 135 р., коли тут було розплановане нове місто Елія Капітоліна. Сьогоднішнє Старе місто зберігає римський план вулиць, але під ним та над ним мов багатошаровий “пиріг”. Тут і розкопки часів Ірода Великого, тобто часів Ісуса Христа, і перші храми, які звела мати Костянтина Великого, рівноапостольна Олена, і будівлі хрестоносців, і мусульманські споруди османської доби, і мультикультурна сучасність. За дві тисячі років культурний шар у місті виріс більш ніж на 10 метрів, тому щоб побачити те, що збереглося від часів Ісуса Христа, треба спускатися під землю на місця розкопок.


Глибоко внизу – залишки купальні Віфезда.

Вчені та різні релігійні громади сперечаються про точне розташування того чи іншого місця. Так, православні і католики звели храми на місці будинку, де народилася Діва Марія — і ці місця відстоять на кілька десятків метрів один від одного. Ось тут, кажуть деякі, Марія годувала немовля Ісуса, а тут Вона стояла під час Його Вознесіння на небо. Але чи так важливо знайти точне місце? І хіба можна це встановити точно? Достатньо того, що це справді відбулося, і було це десь тут, на цій землі, в цьому просторі. До речі, і від ікони ми не вимагаємо фотографічної точності: для нас достатньо, що це є образ іншого, і за допомогою образу ми звертаємося до того, кого він зображує. Так і святі місця — свого роду географічні ікони біблійних подій.


Штучні “артефакти”. Мовляв, цього каменю торкався Ісус…

Нічна служба на Воздвиження правилася на Голгофі. Це всередині храму Воскресіння, неподалік від Гробу Господнього. Дивуєшся, як все близько одне до одного. На службі десь сотня священиків з України: до цього свята приїжджає багато паломницьких груп з усіх областей нашої країни. Богослужбових риз вистачає не усім, тож десь половина моляться поруч, щоб потім підійти до Причастя. Службу правлять греки з Єрусалимського Патріархату. Тільки Євангеліє та “Отче наш” читають слов’янською мовою після грецької. Але тим, хто знає порядок літургії, все зрозуміло, бо вона однакова в усьому православному світі. Нічна служба триває до четвертої ранку. Потім повільно повертаємося до готелю через нічне місто. Вночі добре: можна вільно пройти вуличками, які вдень перетворюються на суцільний базар. А ще можна піднятися на дахи та в тиші поблукати на вулицями, помолитися та поміркувати над вічним.


Єрусалим вночі. Вид з даху Старого міста.

За Єрусалимом — оливкова гора, або Єлеон, а далі — пустеля. Безкраї пагорби з каменю, розжарені під жовтневим сонцем. Усім прочанам наказують мати при собі пляшки з водою і час від часу робити ковток: зневоднення — надто серйозна річ. На палестинській території серед пустелі заховалися монастирі. Один з них — лавра преподобного Сави Освяченого, до якої, як і на Афон, не пускають жінок. Електрики нема зовсім, а час рахують так, як у давнину: захід сонця означає початок нової доби. Служба починається десь о другої ночі за нашим часом та триває до світанку. Причащаються 3-4 рази на тиждень. Тут 15 ченців. Один брат — з Москви, він веде екскурсію для чоловічої частини групи. А поки жінки чекають під розлогою оливою біля входу, ще один з монахів виносить їм для поклоніння реліквії. Потім ми ще відвідаємо монастир Георгія Хозевіта — оазис серед пустелі, що приліпився до крутого схилу. Але чомусь найбільше враження на наших жінок справила саме лавра святого Сави, в середину якої вони не могли навіть зазирнути.


Вхід до лаври святого Сави.

Повертаючись додому, вже починаємо міркувати над тим, щоб поїхати до Святої Землі ще раз. Гід — сестра Людмила, одеситка, що зараз працює при Єрусалимській патріархії, розповідає, що ми побачили тільки частину того, що можна. Але не варто дивитися більше за одну поїздку — бо втома дає знати про себе, і далі просто втрачаєш здібність сприйняття. Тож, Ізраїлю, чекай на українських прочан!


Сестра Людмила – гід групи.

Прот. Андрій Дудченко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *